«Післязавтра» — живописний проєкт про майбутнє як простір можливості. Мене цікавить не прогнозування того, що станеться, а стан людини перед невідомим — момент, коли майбутнє ще не набуло форми, але вже відчувається як присутність.

Назва проєкту визначає цю дистанцію. Завтра майже належить теперішньому. Післязавтра — вже територія невизначеності. Воно достатньо близьке, щоб ми могли його уявити, але достатньо далеке, щоб залишатися відкритим для різних сценаріїв.

Тому пейзаж у цих роботах поступово звільняється від конкретного місця. Небо, горизонт, вода, світло, віддалена лінія землі утворюють мінімальний простір, у якому важливішою за подію стає можливість події.

Небо займає особливе місце в проєкті. Воно постає не як фон, а як величезне поле невизначеності — простір, у якому можуть виникати світлові явища, сфери, подвійні світила або інші образи, що порушують звичну логіку пейзажу.

Ці елементи не мають однозначного пояснення. Сфера може сприйматися як небесне тіло, сигнал, концентрація енергії або невідомий об'єкт. Подвійне сонце — як оптичне явище, метафора вибору або образ двох можливих майбутніх. Реальний пейзаж стає місцем появи того, що ще не має визначеної назви.

Світло в «Післязавтра» також набуває іншої функції. Воно вже не тільки формує атмосферу, як в «Імпресіях». Воно стає сигналом — знаком того, що десь за межами видимого вже починається зміна.

Особливо важливим для мене є стан «ще не».

Подія ще не сталася.
 Форма ще не визначилася.
 Напрямок ще можна змінити.

Саме ця незавершеність створює внутрішню напругу робіт. Зовні вони можуть бути спокійними, медитативними й майже безподієвими, але цей спокій не є абсолютним. У ньому завжди присутнє очікування.

Людина безпосередньо може не з'являтися в пейзажі, але її присутність передбачається самим актом спостереження. Ми дивимося на горизонт так само, як дивимося у власне майбутнє: намагаємося розпізнати знак, зрозуміти напрямок і побачити те, чого ще немає.

Тому «Післязавтра» для мене — не про конкретне майбутнє. Це дослідження відстані між теперішнім і можливим.

На цій відстані виникають надія і тривога, очікування і невизначеність, світло і порожнеча. Майбутнє існує одночасно в багатьох потенційних версіях, доки одна з них не стане реальністю.

У контексті моїх попередніх проєктів тут відбувається важливе зміщення. Якщо «Присутність» досліджує сліди того, що вже діє, Prima Motus — момент виникнення, а «Безсоння» — нестабільний простір свідомості, то «Післязавтра» спрямоване вперед — до того, чого ще немає.

Мене цікавить питання:

«Післязавтра» не дає відповіді. Воно залишає горизонт відкритим.